Мероприятия:

Вебинар  "Лицензионные аспекты медицинской практики во время пандемии COVID-19" 
 

30 апреля 2020 года

Новости:

Новые организационно-правовые документы для обеспечения медпрактики 

Снова в продаже комплекты и отдельные документы 

main page letter map search rusukreng
Наши публикации

 

 

Заказать консультацию

 

 

 Международное агентство по сопровождению вспомогательных репродуктивных технологий

Наш МВА-партнер

Особливості трудових відносин у закладі охорони здоров’я

Журнал «Управління закладом охорони здоров’я», №3, 2008 рік.

Антонов С.В.

На перший погляд, трудові відносини, що існують в медичних організаціях, особливо не відрізняються від аналогічних в організаціях інших галузей економіки та здебільшого регламентуються загальним трудовим законодавством, зокрема Кодексом законів про працю України (далі ― КЗпП). Проте окремі аспекти трудової діяльності працівників медичних закладів мають певні відмінності, які й розглянемо у цій статті.

Права, функціональні обов’язки та професійні вимоги до медичних працівників

Належне забезпечення прав найманих працівників — обов’язок кожного роботодавця. Законодавством України передбачено посилений режим охорони праці та забезпечення прав найманих працівників на підприємствах, в установах і організаціях усіх форм власності, а також державний нагляд (ст. 259–260 КЗпП). Їх дотримання суворо контролюється відповідними державними органами. Права найманих працівників закріплюються не лише Конституцією України чи законодавством про працю, а й положеннями колективного договору підприємства, статутами підприємств та організацій, трудовим договором, укладеним з працівником письмово, посадовою інструкцією тощо. Серед основних прав можна виділити такі:

  1. право на роботу відповідно до умов трудового договору;
  2. право знати свої права та функціональні (посадові) обов’язки;
  3. право на ознайомлення з вимогами охорони праці та техніки безпеки;
  4. право на забезпечення працедавцем здорових та безпечних умов праці відповідно до вимог правил техніки безпеки, санітарних правил і норм, законодавства про працю України;
  5. право на виплату заробітної плати не нижче встановленого державою мінімуму та у терміни, встановлені трудовим договором, а також виплату премій, винагород, інших соціальних виплат та компенсацій;
  6. право на отримання матеріальної допомоги з урахуванням оцінки особистої трудової участі працівника в роботі медичного закладу в порядку, встановленому внутрішніми нормативними актами підприємства чи організації, з якими працівник уклав трудову угоду;
  7. право на соціальне страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, а також право на всі передбачені законодавством види соціального страхування;
  8. право на звернення до суду для вирішення трудових спорів незалежно від характеру виконуваної роботи або обійманої посади (крім окремих випадків, передбачених законодавством) тощо.

Наведені вище права є загальними для всіх категорій працівників, але зі змісту частини 2 статті 2 КЗпП випливає, що працівники можуть мати й інші. Тому ми детально зупинимося лише на деяких. Виконання працівником обов'язків, не передбачених трудовим договором чи посадовою інструкцією, здебільшого може здійснюватися лише у випадках, регламентованих законодавством про працю України, та за його згодою.

Про функціональні обов’язки працівник може довідатися під час ознайомлення з персональною посадовою інструкцією. Такі посадові інструкції рекомендовано складати (не менш як у двох примірниках, один з яких залишається у працівника) для кожного працівника індивідуально з наступним ознайомленням під підпис. Для працівників медичних закладів посадові інструкції розробляються з урахуванням положень Випуску 78 Довідника кваліфікаційних характеристик професій працівників, затвердженого наказом МОЗ України від 29 березня 2002 р. № 117, та з правильним зазначенням професії та медичної спеціальності відповідно до Класифікатора професій (ДК 003-95), затвердженого наказом Державного комітету України по стандартизації, метрології та сертифікації від 27 липня 1995 р. № 257 (зі змінами та доповненнями), та відповідних наказів МОЗ України про затвердження спеціальностей медичних працівників, зокрема наказу № 359 від 19 грудня 1997 р.

Відповідно до пункту 2.4.1 Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з медичної практики, затверджених наказом Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва та МОЗ України від 16 лютого 2001 р. № 38/63, страхування медичних працівників на випадок інфікування вірусом імунодефіциту людини під час виконання ними професійних обов’язків, а також на випадок настання у зв’язку з цим інвалідності або смерті від захворювань, зумовлених розвитком ВІЛ-інфекції, є обов’язковою умовою провадження такої діяльності.

Варто також зауважити, що у лікарів існують і так звані спеціальні професійні права, зокрема право участі в консиліумі чи лікарській комісії.

Роботодавцем можуть бути передбачені інші додаткові права працівника, зокрема право на оплату за рахунок підприємства (у разі виробничої потреби) підвищення кваліфікації, проходження навчання за іншою медичною спеціальністю.

Більш вагомим з погляду захисту прав роботодавця є закріплення обов’язків працівника, механізм якого фактично аналогічний до закріплення прав останнього. Однак обов'язки працівника мають бути визначені ще детальніше. Крім того, вітчизняна судова практика свідчить, що притягнути працівника до відповідальності можна лише за невиконання письмово закріплених та доведених до його відома обов’язків.

Медичні працівники повинні:

  • знати:
    • закони України та інші нормативні акти з питань охорони здоров’я;
    • основи законодавства України про працю та її охорону;
    • правила і норми охорони праці, техніки безпеки, виробничої санітарії та протипожежного захисту;
    • санітарно-епідемічні норми;
    • основи судово-медичної експертної справи;
    • сучасні методи діагностики, лікування та лікарського забезпечення пацієнтів;
    • методи надання невідкладної медичної допомоги;
    • способи взаємодії з іншими спеціалістами, різними профільними службами, установами, організаціями, зокрема зі страховими компаніями;
  • володіти теоретичними знаннями та практичними навичками за своєю спеціальністю (зокрема з анатомії, фізіології, патології, фармакології) з питань діагностичної, лікувальної, профілактичної та організаційної роботи;
  • додержуватись правил внутрішнього трудового розпорядку; виконувати положення про охорону конфіденційної інформації підприємства та медичної таємниці пацієнтів;
  • бути поінформованими про юридичну відповідальність за неналежне виконання своїх посадових (чи професійних) обов’язків, яке спричинило заподіяння шкоди пацієнтам чи підприємству тощо.

Більшість із зазначених обов’язків стосується медичних працівників, які обійматимуть посади лікарів.

Специфіка робочого часу

Відповідно до чинного законодавства України медичні працівники належать до категорії працівників із скороченою тривалістю робочого часу. Для медичних працівників окремих спеціальностей тривалість робочого часу скорочено до 33 годин на тиждень. Визначальними факторами слід вважати підвищене нервово-емоційне навантаження в процесі професійної діяльності та потенційно небезпечні для здоров'я умови праці. Для встановлення тому чи іншому медичному працівникові скороченого робочого часу достатньо того, щоб він обіймав певну посаду чи працював за медичною спеціальністю незалежно від конкретних умов праці та конкретної наявності й обсягу роботи у той чи інший робочий день.

На практиці багато запитань виникає щодо правового регулювання та обліку робочого часу медичних працівників, у першу чергу, медичних закладів стаціонарного типу та тих, що надають швидку медичну допомогу. Професійні чергування працівників таких закладів слід відрізняти від змінного режиму роботи та чергувань, пов'язаних з вирішенням нагальних питань підприємства. Професійне чергування медичного працівника, на думку більшості правознавців, можна визначити як календарний період часу, який перевищує тривалість нормального робочого дня, встановленого для більшості працівників конкретної медичної установи, протягом якого медичний працівник зобов'язаний згідно із графіком виконувати професійні трудові обов'язки з надання невідкладної медичної допомоги. Медичне чергування слід розглядати як специфічний додатковий елемент нормального режиму робочого часу медичного працівника. У цьому випадку можна навіть говорити про специфічний «змішаний» режим робочого часу медичних працівників – шестиденний робочий тиждень з одним вихідним днем, що поєднується з виконанням професійних медичних чергувань згідно з графіком.

Зазвичай найточніший облік робочого часу у медичних закладах ведеться шляхом складання табелів. Однак хоча така форма найбільше відповідає вимогам чинного законодавства, також можуть використовуватися й інші способи: з урахування даних із відповідних статистичних форм (форма № 039/о та інші), журнали виходу на роботу тощо.

Варто також враховувати, що медичні працівники фактично постійно виконують професійні медичні обов'язки із надання медичної допомоги. Здебільшого здійснення ними професійних медичних дій із надання медичної допомоги за змістом цілком збігається з виконанням трудових обов’язків. Однак за правовими ознаками можна вважати, що медичний працівник, який надає медичну допомогу понаднормово, також виконує трудові обов'язки. У таких випадках мова йде про надурочні роботи, які мають бути також оплачені.

Сьогодні у правовій літературі окремі автори (зокрема, О. С. Щукін) навіть пропонують встановити ненормований робочий день медичним працівникам, які ведуть амбулаторний прийом пацієнтів. Такий режим робочого часу пояснюється неможливістю обліку всіх відхилень від встановлених для медичного працівника норм праці (неможливість визначення точної кількості пацієнтів протягом облікового періоду, непередбачене збільшення часу оперативного втручання в амбулаторних умовах тощо).

Варто брати до уваги, що загальна 24-денна тривалість щорічної оплачуваної відпустки для більшості категорій медичних працівників додатково збільшується на сім днів.

Забезпечення конфіденційності інформації у медичному закладі

Останніми роками доволі часто під час приймання на роботу нових працівників роботодавець висуває умову про оформлення відповідних документів щодо взяття працівником зобов’язань з нерозголошення певної конфіденційної інформації. Таке зобов'язання найчастіше закріплюється окремою угодою про конфіденційність чи зазначенням у письмовому трудовому договорі. У будь-якому разі під час оформлення таких зобов'язань працівник попередньо має бути ознайомлений із переліком подібної інформації. Адже якщо йому не відомо про те, які відомості є конфіденційними, то, відповідно, він не несе відповідальності за їх розголошення.

Як відомо, у сфері медицини в першу чергу конфіденційною є інформація щодо пацієнтів. Перелік відомостей, що не підлягають розголошенню визначено статтею 286 Цивільного кодексу України (далі — ЦКУ) та статтею 40 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» від 19 листопада 1992 р. № 2801-XII. Серед них: факт звернення за медичною допомогою, медичне обстеження, огляд та його результати, стан здоров’я пацієнта, діагноз, відомості, одержані під час медичного обстеження (інтимна та сімейна сторони життя). Розголошення такої інформації персоналом медичних закладів може привести до застосування юридичної відповідальності до самого роботодавця.Адміністрації медичного закладу, особливо приватної форми власності, також важливо зберегти конфіденційність не лише щодо особи пацієнтів медичних закладів, а ще й стосовно господарської діяльності підприємства. Тим більше що в адвокатській та судовій практиці є частими випадки, коли співробітники медичних закладів передавали конкурентам бази даних пацієнтів, інформацію про їхні розрахунки за надані послуги, фінансові плани розвитку підприємства тощо. Поширення такої інформації серед конкурентів, звісно, може завдати підприємству значних економічних збитків. Тому в деяких медичних закладах приватної форми власності додатково вимигають від своїх співробітників підписання окремих документів (угод, зобов’язань) про збереження комерційної таємниці. Відомості про господарську діяльність є комерційною таємницею або конфіденційною інформацією лише в тому випадку, коли було документально підтверджено відповідним чином волевиявлення на це їх власника (підприємства). Крім того, відповідно до чинного законодавства України не кожна інформація належить до конфіденційної і розглядається як комерційна таємниця медичної організації.

Згідно зі статтею 505 ЦКУ комерційною таємницею є інформація, яка є секретною в тому розумінні, що вона цілком чи в певній формі та сукупності її складових є невідомою та не є легкодоступною для осіб, які звичайно мають справу з видом інформації, до якого вона належить, у зв'язку з цим має комерційну цінність та була предметом адекватних існуючим обставинам заходів щодо збереження її секретності, вжитих особою, яка законно контролює цю інформацію.

Фактично аналогічні положення закріплені й у Господарському кодексі України (далі — ГКУ). Стаття 162 ГКУ визначає, що суб'єкт господарювання, який є власником технічної, організаційної або іншої комерційної інформації, має право на захист від незаконного використання цієї інформації третіми особами за умов, що ця інформація має комерційну цінність у зв'язку з тим, що вона невідома третім особам і до неї немає вільного доступу інших осіб на законних підставах, а власник інформації використовував належні заходи щодо охорони її конфіденційності. Термін правової охорони комерційної таємниці обмежується у часі.

Відповідно до статті 420 ЦКУ комерційна таємниця є об'єктом інтелектуальної власності. Тобто майнові права інтелектуальної власності на комерційну таємницю належать особі, яка правомірно визнала її комерційною таємницею, якщо інше не встановлено договором.

Згідно зі статтею 506 ЦКУ майновими правами інтелектуальної власності на комерційну таємницю є:

  • право на використання комерційної таємниці;
  • виключне право дозволяти використання комерційної таємниці;
  • виключне право перешкоджати неправомірному розголошенню, збиранню  або використанню комерційної таємниці;
  • інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.

Отже склад і обсяг відомостей, що становлять комерційну таємницю, порядок їх захисту визначаються самостійно власником або керівником підприємства з дотриманням чинного законодавства.

Медичний заклад має право розпоряджатися такою інформацією на власний розсуд і здійснювати щодо неї будь-які законні дії, що не порушують при цьому права третіх осіб. Крім того, медичний заклад як власник відомостей, що є комерційною таємницею, має право призначати особу (осіб), яка буде володіти, користуватися та розпоряджатися такою інформацією, визначати правила опрацювання та доступу, а також встановлювати інші умови щодо неї.

Однак слід зазначити, що не будь-якій інформації підприємство може надати статус комерційної таємниці, обмеживши у такий спосіб доступ до неї третіх осіб і, насамперед, контролюючих органів. Про це йдеться у частині 2 статті 505 ЦКУ, де визначено перелік відомостей, що становлять комерційну таємницю. Нею можуть бути відомості технічного, організаційного, комерційного, виробничого та іншого характеру, за винятком тих, які відповідно до закону не можуть бути віднесені до комерційної таємниці. Такі винятки визначено постановою Кабінету Міністрів України «Про перелік відомостей, що не становлять комерційної таємниці» від 9 серпня 1993 р. № 611.

Однак специфіка трудових відносин у медичній організації не обмежується зазначеними аспектами. Інші особливості буде розглянуто у наступних статтях.  

Нормативні акти

  • Кодекс законів про працю України від 10 грудня 1971 р. № 322-VIII.
  • Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. № 435-IV.
  • Закон України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» від 19 листопада 1992 р. № 2801-XII, зі змінами та доповненнями.
  • Постанова Кабінету Міністрів України «Про перелік відомостей, що не становлять комерційної таємниці» від 9 серпня 1993 р. № 611.
  • .Наказ Міністерства охорони здоров’я України «Про подальше удосконалення атестації лікарів» від 19 грудня 1997 р. № 359.
  • Наказ Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва та Міністерства охорони здоров’я України «Ліцензійні умови провадження господарської діяльності з медичної практики» від 16 лютого 2001 р. № 38/63.
Читайте также
Способи надання обов’язкової інформації про заклад охорони здоров’яМедична помилка: юридичний аспектОсобливості відшкодування шкоди, заподіяної пацієнтові невдалим медичним втручаннямДоговір про надання платних медичних послуг — від укладання до виконання

ЧП "Научно-экспертный Центр медицинского и репродуктивного права Сергея Антонова" 

VERDYS Group International

Юридические услуги: VERDYS Law Ukraine  

Тел:+380 (66) 049 65 96

 info@verdyslaw.com.ua 

Корреспонденция в Украине:  ул. М. Берлинского, 25А, кв. 38, 04060, г. Киев

 

Проект координирует VERDYS Consulting s.r.o. (Чешская Республика)

info@verdys.cz

verdys.com.ua
© Центр медицинского и репродуктивного права.
VERDYS Group International, 2006 - 2019. Все права защищены.
Разработка сайта